Алкоголізм вважається «самотньою хворобою», і дуже мало колишніх алкоголіків заперечують це. Оглядаючись на останні роки чи місяці нашого пиття, буквально сотні мільйонів з нас пам’ятають почуття ізольованості навіть серед щасливих і веселих людей. Ми часто відчували відчуженість навіть тоді, коли бадьоро створювали враження товариськості.

Багато з нас починали пити, щоб «бути членом компанії». Ми вважали, що мусили пити, щоб «вписатися» і відчути себе таким, як і всі інші люди.

Відомо, що наше пиття було егоцентричним – тобто ми вливали алкоголь у свій власний організм заради того, щоб відчути на собі його дію. Іноді це моментально допомагало нам поводитись по-товариськи або тимчасово пом’якшувало нашу внутрішню самотність.

Але коли дія алкоголю минала, ми почувалися ще більше відокремленими, покинутими, «не такими, як усі» і засмученими.
Якщо ми відчували провину або сором через своє пияцтво чи п’яні вчинки, то це поглиблювало почуття відкинутості. Часом ми таємно боялися або навіть вважали, що заслуговуємо на вигнання з суспільства за свої дії. «Можливо, – думало багато з нас, – я дійсно «біла ворона» ». (Це відчуття очевидно знайоме вам, особливо коли ви пригадаєте своє останнє важке похмілля або пиятику.)

Самотня дорога попереду виглядала похмурою, темною і безкінечною. Про це важко було говорити, і, щоб не думати про неї, ми пили знову.

Хоча деякі з нас пили на самоті, проте це не означало, що ми зовсім були позбавлені товариства в період пиття . Довкола нас були люди. Ми бачили, чули і торкалися їх. Але більшість наших важливих діалогів відбувалися всередині нас, із самим собою. Ми були впевнені, що ніхто не зрозуміє. Крім того, враховуючи нашу власну думку про себе, ми не були впевнені, що хотіли, щоб хтось зрозумів.

Не дивно, отже, що коли ми вперше чуємо, як колишні алкоголіки в АА говорять вільно і відверто про себе, то стаємо приголомшені. Історії про їхні п’яні витівки, їхні таємні страхи і самотність вражають нас, як удар блискавки.
Ми виявляємо, – але не наважуємось повірити в це спочатку, – що ми не самотні. Зрештою, ми не відрізняємось цілковито від інших.

Крихка оболонка захисної та боягузливої егоцентричності, в якій ми перебували так довго, ламається відвертістю інших алкоголіків, які видужали. Ми відчуваємо, ще навіть не усвідомлюючи того, що ми таки належимо до чогось, і самотність починає стрімко щезати.

Полегшення – занадто слабке слово, щоб передати наше перше відчуття. Воно змішане з подивом і майже з жахом. Чи це реально? Чи воно не зникне?

Ті з нас, хто тверезий в АА вже кілька років, можуть запевни-ти будь-якого новачка на зборах АА, що це реально, насправді, дуже реально. І що воно не зникає. Це не черговий фальстарт і не те, що більшість із нас переживали так часто раніше. Це не черговий спалах радості, за яким іде гірке розчарування.
Натомість зі зростанням щороку числа людей, які тверезі в АА десятками років, ми бачимо на власні очі все більше і більше твердих доказів, що можемо досягти справжнього і тривалого видужання від самотності алкоголізму.

Проте подолання давніх, глибоко закорінених звичок підозри та інших захисних механізмів навряд чи може бути швидким процесом. Ми старанно привчили себе відчувати і діяти з пози-цій нерозуміння та нелюбові, навіть якщо ставлення до нас було іншим. Ми звикли діяти як одинаки. Тому після припинення пиття декому потрібен час і навички, щоб відійти від нашого звичного усамітнення. Навіть якщо ми починаємо вірити, що ми більше не одні, ми іноді діємо і почуваємось по-старому.

Ми ще не дозріли, щоби простягнути руку дружби чи навіть прийняти її, коли нам її пропонують. Ми не зовсім впевнені, як зробити це і чи воно подіє. І той нагромаджений роками надважкий тягар страху все ще може тягнути нас. Тому, коли ми починаємо відчувати самотність, – незалежно від того, чи ми насправді фізично одинокі, – то старі звички і приглушення болю алкоголем можуть легко спокусити нас.
Час від часу декому з нас хочеться кинути все і повернутися до старих бід. Принаймні це знайоме, і нам би не довелося докладати багато зусиль, щоб відновити увесь досвід і знання, добуті за час пияцтва.

Розповідаючи в групі АА про себе, один із членів сказав, що пияцтво було його єдиним заняттям, починаючи з підліткового віку аж до сорока років, і він пропустив багато речей, яких звичайно навчаються чоловіки у Північній Америці, коли стають дорослими.
Отже, зараз йому вже сорок, і він тверезий. Він уміє пити і бешкетувати, але не здобув жодних професійних навичок і не набув хороших манер. «Я був жахливий, – заявив він. – Я навіть не знав, як запросити дівчину на побачення і як поводитись потім. І я зрозумів, що немає жодних курсів на тему «Як призначати побачення» для 40-річних холостяків, які ніколи не вчилися».

Сміх на тих зборах АА був особливо щирий і дружній. Так багато людей співчували, бо й самі пройшли через подібні труднощі. Коли ми відчуваємо таку незручність, безглузду в 40 років (або навіть у 20 у наш час), то можемо подумати, що виглядаємо патетично й навіть абсурдно – якби не зали, заповнені членами АА, які розуміють і які самі пережили цей страх і тепер можуть допомогти нам побачити гумор у даній ситуації. Отже, ми можемо посміхатися при кожній спробі, поки не зрозуміємо, що до чого. Нам більше не треба таємно соромитись і поновлювати свої старі безнадійні спроби знайти суспільне визнання у пляшці, де ми натомість знаходили самотність.

Це лише один крайній приклад того загального відчуття, яке охоплює нас, коли ми вперше відчалюємо під вітрилами тверезості. Він показує, як небезпечно заблукати, коли намагаєшся плисти сам. Може бути один шанс із мільйонів, що ми якось завершимо подорож. Але тепер ми знаємо, що нема потреби продовжувати її самостійно. Набагато розумніше, безпечніше і надійніше робити це в супроводі цілої щасливої флотилії, що пливе в тому самому напрямку. І ніхто не повинен соромитись допомоги, оскільки ми всі допомагаємо один одному.

Скористатися допомогою у видужанні від алкоголізму не означає боягузтва, це так само, якби ми користувалися милицями при переломі ноги. Милиця – прекрасна річ для того, хто потребує її і хто розуміє її корисність.

Чи є щось насправді героїчне в спотиканні й ходінні навпомацки незрячої людини – лише через відмову від допомоги? Нерозумний ризик без жодної потреби іноді дістає незаслужену похвалу. Але взаємодопомога завжди діє краще й повинна цінуватися більше. Наш власний досвід тверезого життя неодноразово показує мудрість використання всякої доброзичливої допомоги у видужанні від пияцтва. Незважаючи на нашу велику потребу і бажання, ніхто з нас не одужав від алкоголізму виключно сам по собі. Якби це сталося, то звичайно не було б необхідності звертатися до АА, психіатра чи когось іншого по допомогу.

Оскільки ніхто не може жити зовсім ізольовано і всі ми до певної міри залежні від інших людей, принаймні щодо товарів і послуг, то видається розумним прийняти цю специфічну реальність і діяти в її межах у важливій справі подолання активного алкоголізму.

Очевидно, що думки про випивку набагато легше проникають у наш розум, коли ми самі. І коли ми почуваємося самотньо й на думку приходить бажання випити, то здається, що вона має особливу швидкість і силу.
Такі думки і бажання набагато рідше виникають у товаристві інших людей, особливо непитущих. Якщо ж вони таки виникають, то здаються не такими сильними і їх легше відкинути під впливом друзів з АА.

Ми не забуваємо, що всім іноді потрібний час для себе, щоб зібратися з думками, підвести підсумки, щось зробити, залагодити приватну ситуацію або просто відпочити від щоденної суєти. Але ми побачили, що небезпечно надто захоплюватись цим, особливо в стані похмурості й жалю до себе. Тому будь-яке товариство є кращим за гірку самотність.

Безумовно, навіть на зборах АА може з ’явитися бажання випити, так само як люди можуть відчувати самотність у натовпі. Але шанси не випити є набагато більшими в компанії інших членів АА, ніж у самотності нашої кімнати чи в тихому куточку порожнього бару.

Коли ми можемо говорити тільки до себе, то розмова йде по колу. Їй не вистачає аргументів інших людей. Намагання переконати себе не пити нагадує спробу самогіпнозу. Часто це настільки ж ефективно, як намагання переконати вагітну кобилу не жеребитися, коли її час прийде.

З цих причин, коли ми пропонуємо уникати втоми і голоду, то часто додаємо ще одну небезпеку, щоб утворити троїсте правило: «Не дозволяйте собі бути надто втомленим, голодним і самотнім».

Слідкуйте за цим. Якщо думка про випивку прийде до голови, то зробіть паузу, щоб подумати. Ви побачите, що знаходиться в одному з цих трьох станів підвищеного ризику. Швиденько розкажіть комусь. Це принаймні почне звільняти вас від самотності.