Ця емоція така неприємна, що ніхто при здоровому глузді не хоче визнавати її. Навіть коли ми тверезі, то мудро приховуємо від себе той факт, що пов’язли в жалі до самих себе. Нам не подобається, коли це видно іншим людям і вони кажуть нам про це, і ми різко сперечаємось, що переживаємо якусь іншу емоцію, а не те огидне відчуття «який я нещасний». За секунду ми можемо знайти десяток вагомих причин, щоб пошкодувати себе.
Після детоксикації над нами ще надовго зависає комфортно знайоме відчуття страждання. Жаль до себе – спокуслива драговина. Занурення в неї вимагає набагато менше зусиль, ніж надія, або віра, або просто будь-яка дія.
Алкоголіки не унікальні у цьому. Кожен при згадці про дитячий біль чи хворобу може пригадати полегшення після свого жалісного плачу і дещо спотворене відчуття задоволення після відмови від спроби нас втішати. Майже кожна людина може глибоко проникнутись дитячим скигленням: «Відчепися від ме-не!»
На перших порах тверезості жаль до себе може набувати таких форм:
«Чому я, нещасний, не можу пити, як усі інші?» (Усі?)
«Чому це сталося зі мною?»
«Чому я мушу бути алкоголіком?»
«Чому саме я?»
Таке мислення веде до бару і більше нікуди. Плакати над цим риторичним запитанням – те саме, що голосити, що ми народилися саме в цю епоху, а не в іншу, і саме на цій планеті, а не в якійсь іншій галактиці. Звичайно, ми виявляємо, що таке буває не лише з нами, коли зустрічаємо алкоголіків, що видужали, з цілого світу.
Пізніше ми розуміємо, що починаємо спокійно ставитися до такого питання. Коли ми насправді просуваємось у радісній тверезості, то або знаходимо відповідь, або просто втрачаємо інтерес до самого запитання. Ви будете знати, коли це станеться з вами. Багато з нас вважають , що збагнули ймовірні причини свого алкоголізму. Але навіть якщо й ні, то залишається набагато важливіша потреба прийняти той факт, що нам не можна пити, і вже діяти згідно з ним. Сидіння в калюжі своїх сліз принесе мало користі.
Дехто виявляє справжню завзятість, присипаючи рани сіллю. Жорстока майстерність у цій марній грі часто залишається з часів нашого пиття.
Також ми виявляємо дивну здатність поширювати своє роздратування на цілий світ печалі. Коли пошта приносить величезний телефонний рахунок – лише один – ми плачемо, що вічно в боргу, і заявляємо, що це ніколи, ніколи не скінчиться. Коли падає на землю суфле, то це підтверджує те, що ми ніколи не можемо зробити щось полюдськи. Коли з’являється нова машина, ми кажемо: «З моїм везінням це буде…»
Якщо ви докінчили цю фразу з міною кислої цитрини, то ви – в нашому клубі.
Це нагадує рюкзак, набитий неприємними спогадами, такими, як дитячі образи й відкидання співчуття. Через двадцять або сорок років з’являється подібна невелика проблема. Це наше бажання присісти, зняти рюкзак, витягнути і почергово любовно пестити кожну стару образу й залишки минулого. З повним емоційним відтворенням ми чітко переживаємо кожну з них заново, червоніючи від сорому за дитячі витівки, стискаючи зуби від старого гніву, пригадуючи колишні сварки, тремтячи від майже забутого страху або, можливо, пустивши пару сліз від давно минулого розчарування в коханні.
Це все крайні випадки справжнього жалю до себе, який знайомий усім, хто коли-небудь мав або бачив п’яну істерику. Суть
її в повному самозануренні. Ми можемо так сильно зациклюватися на собі, що фактично втрачаємо зв’язок з усіма іншими людьми. Нелегко вжитися з тими, хто так чинить, за винятком хворих дітей. Тому, коли нас затягує болото жалю до себе, ми намагаємося приховати це, особливо від себе. Але це зовсім не вихід.
Натомість нам треба вийти зі свого самозанурення, відступи-ти й уважно і чесно подивитися на себе. Оскільки ми знаємо, що таке жаль до себе, то можемо почати щось робити відносно нього, окрім пиття.
Великою допомогою можуть стати друзі, якщо вони настільки нам близькі, що ми можемо відкрито поговорити один на один. Вони можуть почути фальшиву ноту в нашій сумній пісні та вказати нам на неї. Або ж ми самі можемо почути її і почати розкладати за порядком свої справжні відчуття, просто висловлюючи їх у голос.
Іншою чудовою зброєю є гумор. Часто на зборах АА вибухає гучний регіт, коли хтось із членів описує свій останній напад жалю до себе, а ми, слухачі, уявляємо себе в кривому дзеркалі кімнати сміху. Ось ми – дорослі чоловіки й жінки, які закуталися в емоційний памперс для немовляти. Може бути шок, але спільний сміх забирає багато болю з душі, і кінцевий ефект є цілющим.
Коли ми засікаємо початок жалю до себе, то можемо протидіяти йому негайним підбиттям балансу. Для кожного запису не-приємної події в дебеті ми записуємо її залагодження в кредиті: яке у нас здоров’я, які хвороби нас оминули, яких друзів ми ви-брали, сонячна погода, смачна їжа, неушкоджені кінцівки, виявлена й отримана доброта, тверезі 24 години, плідна праця, цікава книжка та багато інших пунктів, що в цілому перевищують записи дебету, які викликають жаль до себе.
Ми можемо використовувати цей метод і для подолання святкової хандри, яка властива не лише алкоголікам. Різдво й Новий рік, дні народження та ювілеї вкидають багатьох людей у трясовину жалю до себе. В АА ми можемо навчитися визнавати стару схильність концентруватися на ностальгічному сумі чи продовжувати молитися за тих, хто відійшов, хто нехтує нами зараз і повторювати, як мало ми можемо дати в порівнянні з багатими людьми. Взамін ми підсумовуємо іншу сторону бухгалтерської книги, де є подяка за здоров’я, за тих дорогих нам людей, які оточують нас, і за нашу здатність віддавати любов тепер, коли ми живемо в тверезості. І знову ми отримуємо позитивний баланс.