Я виріс у райцентрі, в звичайній радянській сім’ї, де батьки цілими днями працювали, а ми – діти, свій життєвий досвід отримували здебільшого на вулиці.

У дитинстві кілька разів мені траплялася нагода спробувати алкоголь. Спочатку його смак мені не сподобався; пиво здавалося гірким, вино – кислим, а горілка взагалі була бридкою та пекучою. Та все це було просто справою часу. Невдовзі, ставши підлітком і проводячи час у вуличній компанії, я вперше по-справжньому відчув дію алкоголю. Ось як це було.

В школі оголосили суботник. Уроки відмінили і нам потрібно було прийти для прибирання класів та прилеглої території.

Ще звечора наші старші товариші дали команду приносити все, що у кого є вдома з алкоголю. І я теж крадькома від батьків націдив пляшку самогону.

Ми зібралися вранці у підвалі, склянка була одна, тому пили по черзі і дуже швидко. Похапцем заїдали випите хлібом з цибулею. Потім ми пішли до школи і ось тоді вперше в житті я відчув алкогольну ейфорію та терпку легкість яка розлилася по тілу і голові. Саме та легкість допомагала мені не соромлячись заговорити зі знайомими і не знайомими людьми, з дівчатами. Я здавався собі дотепним, сміливим, крутим. Я був повною протилежністю собі тверезому.

Перший досвід вживання алкоголю мене захопив і після цього я став частенько випивати з компанією. Ми гуртом, чоловік по 10 – 15, ходили в лісок за місто і там влаштовували справжні «шабаші» з розпиванням горілки та воланням дворових пісень під гітару. Зазвичай ми поверталися додому пізно ввечері. Дорога йшла через село і його мешканці, які з острахом визирали з-за парканів, проводжали нас осудливими поглядами, зітханнями та похитуванням голови…

Ще до завершення школи періодичні випивки стало моєю звичною справою. Я відразу почав з міцних напоїв оскільки пити пиво чи сухе вино здавалося мені даремною справою. Мене не цікавив смак, мене приваблював саме ефект від дії алкоголю.

Усі мої святкування, зустрічі, шкільні вечори, втечі з уроків, екскурсії, обов’язково супроводжувалися вживанням спиртного.

До того ж алкоголь об’єднував мене з різними за віком та статусом людьми.

Коли я прийшов з банкою самогону до своєї компанію, щоб відзначити власний день народження один чоловік сказав:

• О, тобі вже шістнадцять, вітаю друже. А мені – тридцять.

Ще одного разу, на квартирі де продавали та розпивали алкоголь, серед присутніх, я зустрів свого шкільного вчителя з музики, і ми також випили з ним.

І це було дуже круто! Алкоголь став моєю перепусткою у доросле життя !

Був звичайно і певний «побічний» ефект від вживання алкоголю.

П’яний – я ставав агресивним, тероризував молодшу сестру – відбирав у неї гроші, чіплявся також до старших хлопців і за це отримував від них «на горіхи».

У навчанні я «скотився» від відмінника у початковій школі до посереднього учня-трієчника в старших класах.

Та все-таки з другої спроби, не без допомоги батька, мені вдалося вступити до університету і я переїхав у столицю. У гуртожитку я зажив слави веселого, п’янички-забіяки, котрий готовий випити будь з ким і будь-коли (навіть серед ночі) було б тільки що випити.

В університеті я одружився. Бідолашна дружина мабуть і не підозрювала тоді наскільки це серйозна проблема. Вона думала, що це просто моя слабкість спровокована в першу чергу «друзяками» з якими я випиваю і що я зможу перестати пити, як тільки-но по-справжньому цього захочу, або захоче вона.

І я спробував. Після закінчення вишу, я влаштувався на роботу за спеціальністю. Ми переїхали до гуртожитку. Дружина чекала на дитину. Після кількох моїх п’яних вибриків, вона сказала, що треба щось з цим робити, бо так далі жити неможна. Я не сперечався. Десь всередині я розумів, що п’ю не так як усі інші і мені варто зробити перерву. Дружина знайшла за об’явою відповідного спеціаліста і я погодився на «кодування» терміном на 4 роки.

Спочатку я навіть відчував легку ейфорію від тверезості. Мені хотілося кричати на кожному кроці: «Я тверезий, я більше не п’ю!».

Проте з часом, моя тверезість ставала дедалі нестерпнішою. Через неможливість вживати алкоголь разом з усіма, в мене з’явилося відчуття своєї меншовартості. Я відвідував свята і застілля, на яких робив вигляд, що алкоголь мене не хвилює. Вигадував всілякі історії та виправдання чому не п’ю. Щось на кшталт: нажаль я за кермом, колись отруївся алкоголем, приймаю ліки і т. ін. Перебуваючи в компанії де усі пили, я намагався отримати задоволення таке ж як вони, бути з ними на одній хвилі. Натомість я отримував підвищений тиск, прискорене серцебиття, головний біль, ніяковість та роздратування.

І я здався. Я просто став чекати закінчення терміну дії «коду» Я жив цим, мріяв про це, чекав цього часу. І врешті решт я вибрав слушний момент коли дружина була з сином на морі і звернувся до того ж таки лікаря з проханням «зняти код» через наближення зустрічі шкільних випускників . Він виконав моє прохання але попередив, що у мене можуть бути проблеми  пов’язані з випивкою. Я запевнив його, що «все під контролем» і поїхав на зустріч однокласників…

Через кілька тижнів я пив навіть більше ніж до кодування. Надія на те, що з часом до мене повернеться здатність контролювати кількість та частоту випивки – луснула як мильна кулька.

На протязі наступних 4-х років було ще декілька спроб приборкати мій нездоровий потяг до алкоголю. Від традиційних «кодування», «торпедування» та «підшивання» до візитів до знахаря. Проте ефект від цих заходів ставав усе слабшим. Час ремісії скорочувався від року до кількох тижнів…

Для того щоб приспати пильність дружини і «спокійно» випити я вдавався до різних хитрощів – виїжджав на заробітки за кордон (попередньо «знявши» код), пив тільки в обідню перерву, тільки у відрядженні, тоді коли дружини та сина не було вдома, приймав маскувальні засоби проти запаху спиртного тощо.

Все це «тихе» пиття супроводжувалося низкою проблем: моїм побиттям, потраплянням до лікарні швидкої допомоги, втратою грошей, розривом стосунків з друзями, та іншими негараздами.

Все це не могло тривати безкінечно, зашморг пияцтва затягувався і я впевнено  наближався до свого дна.

Одного разу в офісі, після роботи, ми відмічали день народження нашого директора. Я знав, що маючи офіційний привід, зможу там добряче випити, тому авто залишив на стоянці біля гуртожитку і поїхав на роботу маршруткою.

Під час святкування я почував себе некомфортно. Паузи між тостами з перехилянням чарок здавалися безкінечними. Я постійно усіх підганяв, щоб наливали швидше, а мені до того ще й найбільше.

Коли всі роз’їхалися по домівках, я пішов у супермаркет взяв пляшку горілки  і кілька разів добряче приклався до неї. Мені стало значно «краще» і я забрів у місцевий бар де зустрів двох продавчинь з супермаркету. Я замовляв  випивку і закуску, потім запропонував їм поїхати покататися …

Свідомість, на мить повернулася до мене і я отямився в своєму авто, яке зупинила велика кучугура снігу. Я вийшов, побачив вщент розбитий «передок», спущене колесо. Зрозумів, що я вже «приїхав» і далі пересуватися мені потрібно на своїх «двох». Вкотре задзвонив телефон. Після кількох пропущених дзвінків я відповів. Дружина запитала де я є. Я оглянувся навколо, впізнав місцевість і назвав їй. Вона сказала що зараз приїде. «Потрібно швидше тікати»  подумав я, бо в мої плани зовсім не входила зустріч з нею.

Я взагалі планував собі поїхати в інше місце, почати «нове» життя щоб не чути дорікань близьких, щоб втекти від усіх цих проблем які я накоїв.

Страшенно захотілося випити. Я підійшов до кіоску, намацав у внутрішній кишені 100 доларів, відкладених на чорний день (і він таки настав!) протягнув їх продавцеві. взяв пляшку міцного пива, зробив кілька ковтків і знову втратив пам’ять. Отямився я сидячи на лавці. Почав нишпорити по кишенях в пошуках грошей та не знайшов їх.

Без грошей кудись їхати не було ні сенсу ні можливості. І я поплентався додому. Розбиту машину дружина з тестем вже дотягнули до гуртожитка.

Прокинувшись вранці, я почав пригадувати події вчорашнього дня. Мені ставало страшно і я намагався кілька разів закривши очі заснути щоб прокинутися в іншій реальності. Проте кожного разу я пробуджувався в липкому поту усвідомлюючи, що все що сталося то не сон, а жорстока дійсність.

Мені зараз важко передати ті почуття чи емоції які відчували мої близькі дивлячись на мене. Але це вже не були звичайні жалість або злість чи осуд. У їхньому погляді відчувався страх. Страх від того, що вони починали розуміти з якою небезпечною та непередбачуваною людиною їм доводиться жити.

Після цього, повністю розчавленому алкоголем, мені вже не так важко було признатися собі у тому, що я алкоголік, що я більше не зможу випити навіть чарку без серйозних проблем для себе.

Я ліг до наркологічної клініки, лікар в якій повідомила мені, що у них по суботах проходять зібрання анонімних алкоголіків.

У той час я був готовий робити будь-що лише б воно допомогло мені залишатися тверезим.

Пам’ятаю, як прийшов на своє перше зібрання групи. Як з хвилюванням чекав своєї черги привітатися і коли вона підійшла, я з полегшенням видихнув: «Привіт мене звати Сашко, я – алкоголік».

Усі ті люди, які були на зібранні розвіяли мої старі уявлення про алкоголіків як нервових, закомплексованих людей, які воліють будь-за що уникати розмов про свою залежність та проблеми.

Вони були спокійними та врівноваженими і розповідали про свої проблеми та «пригоди» без будь-якого сорому чи відчуття провини.

Мені це сподобалося . І взагалі, моє одужання почалося після того як я пізнав і засвоїв декілька буденних та простих на сьогодні істин:

• «Я не можу побороти чи контролювати алкоголь. Він сильніший за мене і я маю це прийняти та визнати свою поразку». Я перестав плекати в серці надію про те, що колись зможу повернути собі контроль над кількістю випитого.
• «Живи сам та давай жити іншим». Я перестав змінювати чи звинувачувати у своїх проблемах людей навколо себе, а став змінюватися сам.
• «Я не повинен боятися чи соромитися свого минулого». Я маю приймати себе і пам’ятати про свою хворобу (свій алкоголізм).

Звичайно моя поведінка в соціумі та сім’ї не відразу змінилося.

Здобувши фізичну тверезість я не швидко змінювався сам. Я продовжував обманювати людей в деяких ситуаціях, Страхи, нерішучість, заздрощі, образи – ці «супутники» мого життя з якими я справлявся за допомогою алкоголю, в тверезому житті також час від часу нагадували про себе.

І тільки працюючи крок за кроком по «Програмі 12 кроків» з наставником я почав «розгрібати» найпотаємніші закутки своєї душі. Я зустрівся з самим собою. Я перестав «тікати» від життєвих труднощів, проблем, задач, від відповідальності за свої вчинки.

А ще я довірився своєму Богу. Тепер я знаю що це не Дід Мороз, який повинен виконувати мої егоїстичні бажання. Для мене це, в першу чергу, люблячий Бог, який бажає мені тільки найкращого і який діє через мене та інших людей.

Моє життя змінилося. Змінилося й моє оточення. Люди з якими мене поєднувала тільки випивка – зникли з мого життя. Натомість в АА я зустрів нових друзів, з якими ми проводимо час не тільки на зібраннях, а разом працюємо. відпочиваємо та подорожуємо.

Я вдячний братам і сестрам з АА за те що вони показали мені своїм досвідом. що з людьми відбуваються дивовижні зміни. З одними  раніше, з іншими пізніше, але обов’язково відбуваються якщо над цим працювати.